Sword Art Online: Покроково – Том 1: Арія беззоряної ночі – Розділ 4
Як першу свою їжу за три чи навіть чотири дні, Асуна обрала найдешевшу скибку хліба, що їй продав міський NPC, а також пляшку води, котру могла наповнити в довколишніх джерелах.
Вона не часто насолоджувалася їжею навіть у реалі, однак порожнечу від голоду в цім світі важко описати. Хай би це був пишний бенкет – жоден грам цукру не досягне її справдешнього тіла. Фактично, концепт ситості чи голоду не мав би існувати як такий, проте тричі на день це тіло вимагало віртуальної їжі, інакше муки нікуди не зникнуть.
Переживши чотири дні у донжоні, вона навчилася пригнічувати фальшиве відчуття голоду завдяки силі волі, але в місті то було зайво. Як жест непокори, вона завжди вибирала найдешевше, проте дратувалася, що навіть цей грубий чорний хлібець, котрий вона їла відриваючи по шматочку, був, насправді, по-своєму смачним.
Асуна, глибоко закутавшись у каптура, сиділа на простій дерев'яній лавці біля площі фонтанів у самому центрі Толбани. Ко́штуючи лиш один кол, хлібина була чималенька, і щойно вона з'їла половину...
— А непогано, еге ж? — праворуч пролунав голос. Її пальці завмерли, намагаючися відірвати чергового шматочка, і дівчина кинула гострий погляд у його напрямку.
То був хлопець, що полишив її біля міста всього кілька хвилин тому – чорноволосий мечник у сірім плащі. Незнайомець, котрий якось виніс її знепритомніле тіло з донжона, продовживши тим її шлях, що мав уже закінчитися.
Щоки Асуни раптом набралися жару. Попри всі ті сміливі заяви про смерть, щойно прийшовши до міста, вона, ні про що не здогадуючись, наминала собі хлібець. Уся зашарівшися, вона завмерла із тим шматком у руці, не знаючи навіть, що вдіяти.
Хлопець, зрештою, увічливо відкашлявся й запитав. — Можна сісти поруч?
Зазвичай, вона б мовчки встала та пішла навіть не обернувшися, однак у такім незвичнім становищі, не змогла відповісти.
Прийнявши мовчання Асуни за безмовну згоду, він присів у з самого краю лавки, лишивши поміж ними все можливе місце та поліз до своєї кишені. Коли хлопець витяг руку, то тримав круглявий чорний об'єкт – кружалик хліба за один кол.
На мить, Асуна забула про шаріння й поглянула на нього з простим здивуванням.
Якщо здатен був дістатися тієї глибини лабіринту, та й володів таким чудовим спорядженням – цей мечник мав удосталь грошей, аби замовити повноцінний обід у непоганому ресторані. Невже він такий скнара? Або ж...
— Справді гадаєш, що це смачно? — запитала вона, не встигнувши зупинити себе. Його брови насупилися.
— Атож. Я їм їх щодня, відколи дістався цього містечка. Хоч тут би не завадило трохи винахідливості.
— Винахідливості...?
Певно, замість пояснення, мечник поліз до іншої кишені й дістав невеличку баночку, поставив її поміж ними та сказав. — Використай її на хлібі.
На мить, дівчина збентежилася. Що він мав на увазі під: “використай на хлібі”? Коли зрозуміла, що то був звичний ігровий вислів: використайте ключ на дверях, використайте пляшку на ставку тощо. Вона неохоче потягнулася й торкнула пальцем кришечки. Обрала «використати» у меню, що з'явилися, і її палець засвітився фіолетовим – це повідомляло про «режим вибору дотиком». Об'єкти мали взаємодіяти, торкнувшися чорного буханця.
У супроводі короткого дзвоника, хліб раптово побілів. Посвітлівший – ні, обмазаний масляною субстанцією, котра нагадувала...
— Вершки? Де ти їх взяв?
— То нагорода за квест «Помста Коровам», в минулому місті. Довго я з ним вовтузився, тож не думаю, що багато хто спромігся його завершити. — сказав він твердо, водночас використовуючи баночку на хлібці. Це були, либонь, остатки її вмісту, адже баночка засяяла, брязкнула та щезла. Він широко відкрив рота й одкусив чималий шматок хліба, обмазаного сливками. Мечник жував настільки жваво, що вона ледве не чула звуковий ефект. Тоді Асуна збагнула, що стогін у її шлунку, уперше за роки, був не огидним болем, а тяжким гуком чесного голоду.
Наступне, що вона зрозуміла – від об'єкта в її руках не лишилося жодної крихти. Повернувши погляд, дівчина побачила, що закінчила за дві секунди до мечника. З тим самим соромом, їй закортіло встати й утікти, однак неввічливо дозволяти таку грубість із тим, хто щойно поділився з нею чимось настільки смачненьким.
Тяжко подихнувши, намагаючися привести свій розум до ладу, Асуна нарешті спромоглася вичавити ввічливу відповідь.
— ...Дякую за їжу.
— Нема за що.
Доївши, мечник плеснув руками в рукавичках без пальців і продовжив. — Як хочеш пройти той коров'ячий квест, там є маленька хитрість. Якщо постараєшся, то зможеш упоратися за якихось дві години.
— ...
Їй не можна піддаватися спокусі. Із тими вершками, дешевий чорний хліб обернувся гожим частуванням. Це було лише штучне задоволення, створене ігровою системою моделювання смаків, але вона хотіла ще. Щодня, якщо можна.
Однак...
Асуна опустила погляд і злегка тряхнула головою під каптуром. — Відмовлюся. Я прийшла сюди не їсти гарну їжу.
— Он як. Чом тоді?
Голос мечника, хоч не особливо вродливий, але було в ньому дещо юнацьке, що так упивалося в вуха. Мабуть, саме ця риса дозволила їй відкрити найпотаємнішу частину свого серця – дещо, що та не погодилася би сказати нікому іншому в цьому світі.
— Бо так... я можу бути собою. Якщо просто сховаюся в першому місті й марнуватиму час, то краще бути собою до останнього. Навіть якщо то значить вмерти від рук чудовиська... я не хочу, щоб ця гра здолала мене. Не дозволю.
За довгі п'ятнадцять років свого життя Асуна пройшла крізь низку битв. Іще з уступних іспитів до дитсадка й аж до безлічі різноманітних тестів – вона пройшла їх усі. Вирішивши, що провалившися хоча б раз, її життя втратить ціну, вона успішно витримувала весь тиск цього обов'язку.
Та після п'ятнадцяти років перемог, іспит під назвою Sword Art Online міг покласти цьому край. Для неї він був чимось загадковим. Культура, просякнута чужими й невідомими правилами. До того ж, це не та битва, де можна було перемогти самотужки.
Єдиний шлях до перемоги – дістатися вершини величезної ширяючої фортеці у сто поверхів заввишки, і здолати фінального монстра. Але за місяць од початку гри одна п'ята плеєрів уже віддала свою душу, хоч більшість із них були обізнаніші неї. Сили, що лишилися є надто слабкими, а шлях попереду був вельми, вельми довгим...
Хоча найглибші почуття фехтувальниці відкрилися лише на дещицю, слова одне за одним викрапували з її вуст. Усвідомлення проходило відламинами, частими логіки, що не складались у щось цілісне, однак чорноволосий мечник безмовно сидів та вислуховував. Коли голос Асуни ніби розчинився у вечірнім вітерці, він нарешті мовив.
— Мені шкода.
На кілька секунд, Асуна із сумнівом замислилася, чому б йому то казати.
Вона зустріла його лише сьогодні, немає за що вибачатися. Дівчина повернулася на право та побачила як мечник у сірому зігнувся на лавці, оперши лікті об коліна. Губи його ворухнулися й іще млявіші слова сягнули її вух.
— Пробач... Оце все, привід твоїх страждань, це моя...
Однак решту вона не почула. Надзвичайно великий вітряк посеред міста почав бити у свій годинниковий дзвін.
Рівно шістнадцята година, настав час зборів. Вона поглянула вперед і побачила, що купа гравців почали збиратися на фонтанній площі.
— Ходімо. Усе ж ти покликав мене на ці збори. — промовила Асуна, підвівшися. Він кивнув і повільно встав. Що мечник намагався сказати? Це вже абсолютно не мало значення, оскільки вона більше ніколи з ним не розмовлятиме.
Я хочу знати. Ні, не хочу. Навіть сама Асуна не розуміла, котре бажання було сильніше.
| 3-й розділ | Головна | 5-й розділ |
